Богдан Ступка – один из самых выдающихся и известных деятелей искусства Украины. Он актёр театра и кино, академик Академии искусств Украины, народный артист Украины (1980), народный артист СССР (1991), лауреат Шевченковской премии (1993), обладатель российской премии "Ника" за роль в фильме "Водитель для Веры" (2005). В 2007 году стал лауреатом престижной российской премии "Триумф" за выдающиеся достижения в искусстве. Лауреат премии независимых критиков "Хрустальная Турандот" (Москва). Награжден орденом "За заслуги". В 2008 году Богдан Ступка награжден за лучшую мужскую роль на III Римском кинофестивале – за главную роль в украинско-польском фильме "Серце на долоні" режиссера Кшиштофа Занусси. Художественный руководитель Украинского национального академического драматического театра им. И.Франко. В 1999-2001 гг. – Министр культуры и искусств Украины. Сыграл более сотни ролей в театре и порядка 50 – в кино, в том числе, в фильмах "Белая птица с черной отметиной", "Николай Вавилов", "Дорога в рай", "Огнем и мечом", "Восток – Запад", "Водитель для Веры", "Свои", "Серце на долоні ";"Тарас Бульба"; "Сафо"; "18-14"; "Сонька Золотая Ручка" (сериал) ; "Заяц над бездной "; "Частный заказ"; "Странное Рождество"; "Три полуграции";"Взять Тарантину" и т.д. Преподает в Киевском национальном университете театра, кино и телевидения им.Карпенко-Карого. Наш украинский проект "Полiт.ua" побеседовал с Богданом Сильвестровичем о театре, искусстве и жизни. Интервью взяла Галина Любчич. Мы публикуем текст в русском переводе и в украинском оригинале.
Мы сегодня имеем удовольствие разговаривать с Богданом Сильвестровичем Ступкой, актером театра и кино, и можно продолжать большой список ваших наград и заслуг, но я думаю, что это всем хорошо известно, и не хотелось бы начинать разговор столь пафосно, тем паче, что первый вопрос будет о вашем детстве, о том, когда впервые у маленького Богдана Ступки возникла мысль о том, что он будет актером?
Не знаю, был ли я еще в пеленках, когда возникла такая мысль. Я дитя войны, 1941 года рождения. Я видел войну, видел пожар, видел сожженные дома, видел убитых людей, повешенных. Такая экстремальная ситуация запоминается всегда, даже в три года. Единственное – я помню, когда был в пеленки закутан, мне хотелось вырваться. Что-то такое было. Я это помню сейчас. Такое ощущение, будто ты ребенок и стал взрослым на какую-то минутку, и мне тесно было. Хотелось вырваться. Почему меня спеленали? Не знаю, что это такое было. А потом еще послевоенные годы. Много мин было, много снарядов было, много гранат. Взрослые ребята ходили и раскручивали, так как ребятам всегда было интересно, что там внутри, как оно сделано и как оно действует. А я тогда маленьким карапузом ходил за ними, меня отгоняли: «Спрячься за холмик», – и так далее. И на моих глазах иногда взрывались эти гранаты, так что детство было «счастливое и радостное».
Потом я подрастал, и с 7 лет – я во Львове, отец в Оперном театре, и детей всегда берут, так как не с кем оставить. Так это все происходит и сейчас. Меня усаживали за кулисы, или где хор пел, тоже там сидел и слушал все это. Я смотрел оперные спектакли, оперы слушал, смотрел балет, я так рос и, как говорят, испортился на ниве театра. Очень любил переодеваться девой. Девы всегда утром встают и не знают, что им надеть. Могут часами стоять – и то не подходит, и это не подходит. Потом, как оденутся, словно петушки выглядят, и это хуже всего. Благо в школе была какая-то форма, все одинаково одевались. И с этих пор пел разными голосами, где-то в третьем классе я изображал Деда Мороза. Отец где-то достал мне бороду на такой резинке, которая оттягивалась. Тогда не было компьютеров, такой свободы, как сейчас – делаю все, что хочу. Дети были испуганы, какой-то костюм Деда Мороза. Они убегали от меня. Я оттягивал бороду на резинке и говорил: «Не бойся, это я, Богдан». Что-то такое. Но тянуло к артистической братии. Родители очень не хотели, так как отец в хоре, это было 110 рублей по тому времени, мама не работала. Был огород, был сад. Был картофель, как-то выжили.
Я мечтал в театр поехать, в Киев, никакого театрального учебного заведения во Львове не было, денег на дорогу тоже. Можно было разве что украсть, но родители учили не красть. И у нас открылась театральная студия, в 1959 году, при театре Марии Заньковецкой. Я попал в эту студию. Это двухлетняя студия. Меня оставили, ну и все.
А на сегодняшний день актер украинского театра имеет ли возможность строить семью, имеет возможность благодаря таланту стать известным за границей, достичь какого-то большего успеха? Какое сейчас положение?
Ну, как вам сказать. Есть статус национальных театров, там более или менее приличная зарплата, как и в нашем театре, а в областных театрах – это очень тяжело. И потому все театры старались получить статус национального.
Помните ли вы в истории времена, когда актеры театра были финансово обеспеченны? Были ли в истории вообще такие времена, в нашем государстве, я имею в виду?
Это с какой стороны подходить. Театр Франко, оперный театр, по тем временам казалось – да, здесь получали 400 рублей, 350, ведущие актеры. Здесь всегда было радио, всегда было телевидение, киностудия Довженко. Это Киев, а в других городах этого уже не было. В маленьких городах намного сложнее, а здесь, как по тем меркам, 400 рублей, еще если вдвоем работают – 800 рублей, хорошо, если не думать о лексусах и мерседесах, да их и не было. Под театром стояли одна-две машины, а сейчас студенты подъезжают. Будто бы жизнь улучшилась, но я думаю, что не для всех. Снова для какого-то слоя населения, а интеллигенция просто обнищала. Очень обнищала. Тогда, конечно, например, был Союз Писателей, там писали о партии, о конъюнктурных вещах, их всегда издавали, у них была свежая копейка. Сейчас иное состояние.
А какие ваши прогнозы относительно украинской интеллигенции на сегодняшний день? При современной власти, как вы думаете, заживут?
Человек всегда надеется на лучшее, при любой формации, всегда надежда есть какая-то. Был определенный период, когда не показывали спектаклей по телевидению, лишь по радио шли спектакли. Многие люди сидели на кухне, включали «брехаловку» и слушали спектакли. И вырастали на этом, и влюблялись в театр. И для них приехать сюда и увидеть вживую спектакль, а потом еще сфотографироваться с актерами и так далее, – это было огромное духовное событие. Потом это все исчезло. И вот, как говорят, прямо вчера сюда приехал Егор Бенкендорф, который Первый канал опекает сейчас, с предложением показывать театр. Впервые за столько лет. Выберем, раз в неделю или раз в месяц. Я думаю, это хорошая идея. И мы так и договорились. Все так ходили, говорили, почему нет спектаклей, почему нет, и так далее. И только говорили, а здесь было конкретное предложение. Это дает надежду какую-то, правда? Речь и о популярности актеров. Так как кино почти не снимается. И когда что-то снимается на русские деньги, они диктуют свои условия, говорят: «Главные роли играют такие-то и такие-то». Те роли, что остаются, играют уже наши актеры. И это очень больно, так как через кино, через фильмы мы создаем своих звезд. У нас есть звезды попсы. Их так много, что уже ни слушать, ни смотреть не хочется. Их безголосые песни. Когда покажут из Америки «Гремми» – выходят, и как поют, какие голоса! Боже ж ты мой! У нас это бизнес какой-то, иначе нельзя понять. Или они платят за это, не знаю. Если бы знал, я бы сказал абсолютно точно, и очень больно, что наши актеры среднего поколения, молодого поколения, не пошли в мир. А кино дает такую возможность, что в других государствах видят, в Европе показывают, кто-то из режиссеров может заинтересоваться и пригласить, есть какое-то, как говорят, движение. Движение – это жизнь.
Вчера начали урезать зарплаты на второй квартал. Рабочим сцены, осветителям – техническим работникам. У них небольшая зарплата, но есть какие-то премии, накрутки и еще что-то, более или менее пристойно. И вот начали сокращать до 700 тысяч гривен меньше на целый квартал временно. Я знаю, что такое временно. Раз выжили временно, то смогут не временно, а всю жизнь так жить. А потом просчитывают бюджет и говорят: «Они же выжили». Поэтому я вчера пошел к премьер-министру, к Николаю Яновичу Азарову. Все возвратили назад.
Знаете, 156 тысяч работников культуры, я имею в виду и сельские клубы, если они существуют, и так далее – это же капля в море. Еще им урезать? Можно же и депутатам урезать, правда? Они таки больше получают. Работник получает 1700, и надбавки урезать – это какой-то нонсенс. Актерам придется ставить декорации самим, а кто тогда приготовит декорации? У нас есть и столярный цех, и слесарный цех, и портняжный. Целый комбинат, большая фабрика, здесь 456 человек работает. Это маленький заводик такой, фабрика. Я признателен премьер-министру, который все-таки пошел навстречу.
Скажите, вы заговорили о театре, вы в нем так долго, что его уже можно считать вашим домом.
Да, я уже прирос к театру, а он ко мне.
Вы уже определенный симбиоз составляете вместе. Может, вы помните какие-то истории, достойные того, чтобы о них знали, что происходят внутри театра, интересные или романтические?
Знаете, здесь по-разному бывает. Я уже много раз рассказывал, я дружил с Михаилом Александровичем Ульяновым, великим русским актером, он был художественным руководителем театра Вахтангова, я всегда, когда в Москве, живу в Украинском культурном центре, и когда бывал свободен от съемок, заходил к нему. И однажды зашел, он с таким пиететом говорил об украинском театре, который во время оккупации, когда эвакуировали театры в Сибирь, Тобольск, Саратов или Омск и так далее, это в Омске было или в Тобольске – я не знаю – Михаил Александрович говорит: «Мое первое впечатление – это украинский театр. Первый театр, который я видел, – это был украинский театр. «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці». Боже, я в таком восторге! Этот певучий язык, эта манера исполнения! Эти танцы, которые были на сцене! Я помню до сих пор каждую мизансцену, даже могу передать нюансы голосовые», – и тому подобное. Так есть разные люди – одни увлекаются языком, а другие его ненавидят почему-то. Не знаю почему. И это для меня было просто!.. Я спрашиваю его: «Вы художественный руководитель уже со стажем, как вы решаете проблемы в театре?» Он засмеялся и говорит: «Богдан, театр – это такая субстанция, где проблемы никогда не решаются. Вот сейчас ко мне придет народная актриса (я не буду называть ее фамилию, он назвал), что она мне учудит – я не знаю». Так что театр – очень сложный организм, так как люди работают на нервах, на эмоциях. Они обнаженные выходят на сцену. Удалось ли сегодня, хорошо ли ты играл, или плохо? Они ранимые очень. Все. Я в том числе. И это не так просто.
Вы занимаете руководящую должность. Как вы себя чувствуете в роли человека, к которому обращаются с каким-то проблемами?
Проблема ролей. Это для актера наибольшая проблема. Есть часть актеров, которые, как говорится, кантуются. Готовят спектакль, один смотрит, что его нет, и слава Богу, что нет. А второй или вторая – посмотрит, что нет – почему не заняли? Почему это? Так как хочет работать, хочет играть. Так что все проблемы, как говорил Михаил Александрович, никогда не решаются.
Вопрос из другой истории. Вы же согласитесь с тем, что когда мы будем спрашивать людей, все назовут вас талантливым человеком? Что это за ощущение – быть человеком талантливым?
Есть популярные, есть талантливые. Есть такие, а есть просто хорошие артисты.
И к какой категории вы себя относите?
Я отношу себя к хорошим артистам.
Вы не ощущаете силы таланта, который в вас есть? Что оно есть вообще?
У человека наибольший грех – это гордыня. Гордыня и дерзость. Это наибольший грех, так как это не твоя заслуга, что ты стал таким. Популярным, известным – и так далее, если уже говорить по-настоящему, не о попсе там и каких-то других вещах. Это зависит от Господа Бога и от родителей. Они тебе дали такой шанс, дали талант – и ты не имеешь права его ни пропить, ни уничтожить, ни возгордиться. Ты должен этот крест нести всю жизнь. Всю жизнь, как в Библии написано. И это Чехов использовал когда-то в своих работах на религиозные темы. Я играл Архиерея у Артура Войтецкого, «И ныне прославься Сын Человеческий». Там такие тексты потрясающие. Это надо понять и ощутить.
А что в вашей жизни было прививкой от звездной болезни, как вы считаете?
А у меня ее никогда не было, так как всегда было сомнение. Чтобы создать какую-то достойную художественную вещь, надо сомневаться в себе. Будто ты с нуля начинаешь. Белый лист, как у поэта. Он написал красивую поэму, а теперь еще одну надо написать или просто стих, а не выходит, и он мучится. Надо всегда сомневаться. Это у Драча очень красивый есть опус. Человек обращается к Господу Богу и говорит: «Господи, почему у тебя бесперебойно работает вся Солнечная система? Вечереет, ночь, светает, день. Почему у тебя нет ни забастовок, ни митингов?» Господь отвечает: «Сын мой, я всегда сомневался». Когда есть сомнение, то есть какой-то прогресс. Когда сомнения нет, ты думаешь, что ты схватил Господа Бога за бороду, ты думаешь, что твой один выход, один шаг на сцену – это уже есть большое искусство, и глубоко ошибаешься. От гордыни, от алкоголя пропадали самые талантливые люди. А твоя миссия – тебе нужно не думать, что это твоя заслуга. Твоя заслуга есть, но очень маленькая и частичная. Что ты сумел пронести это сомнение, так как нет сомнения – нет прогресса. Почему делают реформы? Так как сомневаются. Вот такой закон уже не подходит, надо его менять, а как менять, как сделать? Все – чтобы был какой-либо прогресс.
В ваших творческих планах, о чем вы сказали два года назад в одном из интервью, мечта сыграть роль без слов в театре и кино. Наверное, речь не идет о роли из серии «кушать подано»?
Нет, можно сделать эпизод «кушать подано». Когда-то Амвросий Максимилианович Бучма, который начинал в «Русской беседе» во Львове, а потом был здесь корифеем и потрясающим актером, первый его выход, он должен был подать, не знаю, вино. Поднос, бокал вина. Он выходил и шел к какому-то графу, чтобы это поставить на стол. Он себе сделал этюд, что он пьяный. Он шел к нему три минуты. Три минуты на сцене – это как три часа в жизни. Этот актер, который играл графа, был недоволен. Публика аплодирует, а у этого зависть. У каждого есть зависть, но надо уметь ее подавлять. Подавить ее и не заниматься этими глупыми делами, так как я считаю, что лучше всего – это искусство. А искусство – это вещь подсознательная. Это не логика. Мы можем договориться, что я вас люблю. По пьесе, я вас люблю, а вы меня нет, я вас добиваюсь. Это логика. А как это сделать? Как? Вот тогда пускается все под кору, в подсознание, и начинается импровизация. Если ты сумеешь зафиксировать эту импровизацию, то ты – счастливый человек, так как тебе это удалось сделать.
Приблизились ли вы к осуществлению своей мечты?
Нет, еще не приблизился, так как надо найти пьесу. Есть одна пьеса польского драматурга Славомира Мрожека (Sławomir Mrożek) «Горбун», это мне мама подсказала, уже покойная, Царствие ей небесное. Она таким критиком была! Ни одну роль, которую я сыграл, она не воспринимала так, как отец. Отец ходил, гордился: «Мария, что ты к моему сыну пристаешь?» А мама подвергала критике. Все время. И говорит мне даже: «Ты что, будешь играть Тараса Бульбу? Не играй, Богдан, зачем? Это, – говорит, – Гоголь такой сложный писатель, такого там накрутил. И ляхи там, и другое. Потом тебя в Польшу не пустят, в Варшаву не пустят. Не надо. Ты уже в таком возрасте, когда можешь все наблюдать, обсервировать, – мама говорила. – Знаешь, вот так сидеть себе и обсервировать». Это меня натолкнуло на мысль сыграть роль или в кино, или в театре – без слов. Ну, в кино, возможно, если хорошая роль. Без слов, мимикой, лицом, ухом, носом, волосами, головой, глазами, бровями, губами, и так далее. Понимаете, это можно очень здорово сделать.
Вам еще не попался тот сценарий?
Сценария такого нет. Кто-то даже написал пьесу, но должна быть красивая драматургия. Чтобы там был внутренний конфликт, так как когда я не видел в роли внутреннего конфликта, внутри, с собой, это не интересно, ты как дерево, как лампа, как стол, как телевизор, как какое-то кресло. А если есть внутренний конфликт, то тогда уже не надо искать. Поэтому я отказываюсь от ролей в кино, где нет этого внутреннего конфликта, а когда есть конфликт, то это уже интересно. И зрителю интересно. Зритель проецирует на себя. Говорит: «Холера, откуда он знает, что он обо мне играет? Но это точно я. Это я, это моя жизнь». Если ты его затянешь, так как это штука такая в XXІ столетии – его втянуть, чтобы он сопереживал, плакал, смеялся вместе с тобой. А есть другой зритель, которого никогда не затянешь, появились такие. Но, как уже произошло в нашем театре – люди начали ходить в театр. Здесь даже очереди в кассе бывают.
И очень помолодел зал, вы заметили?
У меня была такая цель, я никому не говорил, чтобы молодежь как-то с Крещатика сюда начала приходить. Мы сделали, например, «Наталку Полтавку», известную, такую закостенелую, консервативную, эта опера, все в ней знают и сюжет и так далее. Я пригласил из Москвы Сашу Анурова, а его родители работали в театре Леси Украинки, Ануров и Придаевич, он здесь вырос. Я где-то с ним встретился, и он говорит: «Меня так мучает эта "Наталка Полтавка", что-то я бы там сделал немного иначе». Мы пригласили Олега Скрипку на роль Выборного. Он сделал новую аранжировку Лысенко. Немножко. Не очень сильно, так как это все-таки Лысенко, композитора надо уважать. Мы сделали немного, и вышел такой спектакль, что вся молодежь пошла. И так сидишь в зале на балконе и смотришь. Правда, они играются мобильными... сначала. Сверху видно все: там огонек, там огонек. Но молодежь пошла. Мы их как-то сумели заинтересовать, удалось нам.
В нашем проекте «Публичных лекций» был гость Дмитрий Тренин, и он высказал такую мысль, что страна – это несколько людей, которые ее представляют, на самом деле. И наше отношение к государству формируется через наше отношение к этим персонам. И мы начали спрашивать россиян – или людей из других государств, кого успели найти за короткое время, так как Тренин недавно читал лекцию, кто, по их мнению, есть Украина. И все знают вас, Богдан Сильвестрович, все вас называют.
Неужели? Неужели уже?
Да, и я хочу спросить, ощущаете ли вы ответственность за то, что вы украинец и представляете свое государство?
Знаете, я так глубоко не задумываюсь над этим. Так как, если сороконожка призадумается, с какой ноги ступить, то она тогда не пойдет вообще. Я об этом не думаю, но оно само собой появляется. Например, мне приятно, когда я снимаюсь в Польше, мне говорят – ты наш, польский актер. Я говорю: «Нет, я украинский актер, который снимается в Польше». В России говорят: «Богдан, ну ты же свой, ну ты же наш». Я говорю: «Нет, я украинский актер, снимающийся на Мосфильме, на Ленфильме и так далее». Ответственность есть. Например, когда я снимался в «Огнем и мечом», играл Богдана Хмельницкого, который разрушил Речь Посполитую, я начал читать исторические материалы об этом периоде – и украинские, и польские, и русские. Я был, так сказать, подготовлен. Когда польское телевидение приехало на съемки и спрашивает: «Отчего господин согласился играть такого здрайца (zdrajca), предателя Богдана Хмельницкого?» Это у вас он предатель, а у нас он национальный герой. Один актер из Белоруссии мне говорил: «Что же ты играл Мазепу? Я тебе этого не прощу!» «Это он враг для вас, – говорю, – вы со своей колокольни говорите об этом, а я со своей. Для нас он национальный герой». Так что, если ты не подготовлен и каких-то вещей не знаешь, какие-то исторические факты и потому подобное, тебя всегда загонят в угол, и ты останешься шантрапой.
Давайте изменим немного ракурс вопроса. Я как украинка могу гордиться тем, что Богдан Ступка – украинец, могу говорить приятелям: «Богдан Ступка – наш», а были ли у вас такие ситуации, когда вы гордились своим государством?
А я всегда горжусь.
Не потому, что это Родина, а через какие-то события, людей.
Как вам сказать. Это меня так родители воспитали, особенно мама. Мама мне подсовывала разные книжки. Вот такое запрещенное было, Богдан Сильвестрович Лепки, писатель, который никогда не жил в советские времена, он жил в Кракове. Он написал трилогию «Мазепа». И я приходил домой со школы, а учили, что он предатель, и лежит «Мотря» просто так, оставила. Это потом я понял, что не давала мне: «Вот на, выучи, это история Украины – выучи». Этого не было, просто оставляла книжку. Я приходил, мне интересно было, мне всегда интересно было то, чего я не знаю. И всегда интересны люди, которые умнее тебя. И мудрее. Например, такой польский режиссер Кшиштоф Занусси (Krzysztof Zanussі). Это такая глыба, такая философия. Он ездил по всему миру, он альтруист. У них с женой нет детей. У него квартира в Варшаве и небольшое имение, как сейчас у нас говорят, дача, но это так – скромно. И он собирает людей со всего мира. Я знаю, где-то до шестисот человек пожило у него в этом имении. Он даже пригласил моих студентов позапрошлого года. 25 человек плюс два педагога, это поехало 27 или 28 человек, они жили у него в имении, его жена стояла каждый день «у вечной плиты». Она их кормила, а он их водил по разным театрам. Так как он здесь давал мастер-классы, я его пригласил, и он говорит: «Приезжайте!» Я говорю: «Ловлю вас на слове!» – и поехали дети, были очень, очень довольны. Потом поехали в прошлом году в Москву, в школу-студию МХАТ, показали там «Чайку» Чехова. Как говорят, в «логово» чеховское приехали, сыграли на украинском языке. Фантастически принимали. Фантастически. И мои друзья говорили: «Я все понимаю. И так все понятно». И они встретились с актерами, с Табаковым, Хабенским, Смелянским – ректором школы-студии МХАТ. Я считаю, что это очень полезно для студентов. Еще думаю в Германию их свозить. В Штутгарт. Сам себя показать и посмотреть, чем они мелют – языком или жерновами.
Сейчас очень популярно спрашивать о прогнозах. Поскольку политические мне не очень интересны, больше – культурные, какие молодые имена, среди актеров украинских, на ваш взгляд, через 10-15 лет станут именами представителей Украины? Может, среди ваших студентов, может, где-то еще?
Вы знаете, я мало вижу. Это место, это кресло – зайдешь в десять утра, так в одиннадцать вечера выйдешь. Здесь столько вопросов. Студентов своих вижу. Например, у меня студент один, он пришел, когда ему было 28 лет. Закончил Кембридж, юрист-экономист. И пришел. Я говорю, ну что, вы закончите, вам будет 32, 33 года, поздно. «Я хочу попробовать». И когда мы начали делать этюды, там, всяких зверьков изображать, лаять, мяукать, блеять – он это все делал. Смотрю – толк будет. Сак Юра. 32 года – это не 22, но очень интересный. Будет ли у него перспектива? Думаю, что будет. Это одинокий бегун на длинные дистанции. У Джона Апдайка была такая книжка. Если он выдержит этот марафон, так как по-разному бывает. Как у Драча о крыльях. То сам себе обрубит крылья, то ему другие обрубят.
Крилами обгородився,
а ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була не безкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
Кому – нові ворота,
Кому – тону підлоти,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові – не пощастить же
отак чоловікові! – крила.
Так что это от них все зависит, есть молодые очень талантливые, у нас молодежь вообще очень интересная. Я никогда не думал, что они такие трудоголики. Они, как заходят в театр, то работают с утра до ночи, и когда говорят, что молодежь такая-сякая, есть и другая сторона медали. Надеюсь, если будут снимать кино, что будут наши актеры. Так как наше поколение – это Миколайчук, это Брондуков, Лесь Сердюк, Иван Гаврилюк, много, много других, и они проявились потому, что снимались в кино. Какое оно было – ниже уровня, или среднее, или гениальное, но мы имели своих киноактеров в те времена. Казалось бы, теперь должно быть еще больше. А оно вышло наоборот. Так как в России появился Миронов, прекрасный актер, ну и много молодых, они уже, как говорят, с оперением, у них есть статус. У нас снимаются и Бенюк, и Богданович, и Остап Ступка, но нет такого прорыва. Не надо много, Бог троицу любит, пусть бы хотя бы трое появилось. К сожалению, нет, но еще не вечер.
Вы надеетесь на лучшее?
Contra spem spero. Надеюсь и верю. Я их очень люблю, я люблю актеров, очень люблю. Понимаю каждого. Потому что, как говорила моя бабушка, покойная: «У каждого свои мухи в носу». Я на этих мух в носу не обращаю внимания, так как у меня тоже есть свои мухи в носу. Мне главное, какой ты на сцене. Ты талантливый – мне это самое главное. А остальное... Нельзя человека воспринимать по одному поступку, он еще молодой, глупый, поэтому сделал плохой поступок, а главное – талант. Не будешь своих мух показывать на сцене, они где-то там, за кулисами, среди нашей братвы, как говорят, останутся. Поэтому я думаю, что есть перспектива в театре. С кино – другое дело. Сейчас подписан новый закон о кино.
Это не панацея, конечно, но это какой-то шаг вперед, так как поляки так сделали: они с каждого сеанса, который идет по всей Польше, берут один процент для Института Кинематографии, там нет Союза Кинематографистов, а есть институт, и они имеют такие средства, которые могут дать вам на фильм, чтобы вы сняли полнометражный художественный фильм. У нас теперь тоже – с каждого билета какой-то процент, но в результате это то же самое, что и с сеанса, если не украдут деньги, то будет лучше.
А есть и такая возможность?
Возможность украсть – просто чудо какое-то. Надо быть очень талантливым человеком, чтобы не украсть. Как говорил Сократ: «Если вы такой честный, почему вы такой богатый?»
И последний вопрос. Ваши дети продолжают ваш путь, и вот именно для них каким вы видите наше государство в те времена, когда нас с вами уже не будет?
Знаете, как говорил один писатель, забыл его фамилию: пусть будет такая Украина, чтобы ты вышел на Крещатик, и подошла бы женщина легкого поведения и на украинском языке пригласила тебя.
Богдан Ступка – один з найвидатнiших i найвiдомiших митцiв України. Вiн актор театру і кіно, академік Академії мистецтв України, народний артист України (1980), народний артист СРСР (1991), лауреат Шевченківської премії (1993), володар російської премії Ніка за роль у фільмі "Водій для Віри" (2005). У 2007 році; став лауреатом престижної російської премії Тріумф за видатні досягнення у мистецтві. Лауреат премії незалежних критиків "Кришталева Турандот" (Москва). Нагороджений орденом "За заслуги". У 2008 році Богдана Ступку нагороджено за кращу чоловічу роль на ІІІ Римському кінофестивалі за головну роль в українсько-польському фільмі "Серце на долоні" режисера Кшиштофа Зануссі.
Художній керівник Українського національного академічного театру ім. І. Франко. У 1999-2001 рр. Міністр культури та мистецтв України.
Зіграв більше сотні ролей у театрі та близько 50 у кіно, в тому числі у фільмах "Біла птаха з чорною ознакою", "Микола Вавилов", "Дорога в рай", "Вогнем і мечем", "Схід-Захід", "Водій для Віри", "Свої", "Серце на долоні", "Тарас Бульба", "Сафо", "18-14", "Сонька золота ручка" (серіал), "Заєць над безоднею", "Приватне замовлення", "Дивне Різдво", "Три напівграції", "Взяти Тарантіну" і т. д.
Викладає в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Ми мали розмову з Богданом Сильвестровичем про театр, мистецтво та його життя. Iнтерв'ю взяла Галина Любчич.
Ми сьогодні маємо задоволення розмовляти з Богданом Сильвестровичем Ступкою, актором театру та кіно і, можна продовжувати великий список тих нагород та заслуг, що Ви маєте, але я думаю, що то всім добре відомо, і не хотілося би починати розмову надто пафосно, тим паче, що перше запитання буде про Ваше дитинство, про те, коли вперше у маленького Богдана Ступки виникла думка про те, що він буде актором?
Не знаю, чи я ще був у пелюшках, коли виникла така думка. Я дитя війни, 1941 року народження. Я бачив війну, бачив пожежі, бачив спалені хати, бачив вбитих людей, повішаних. Така екстремальна ситуація запам’ятовується завжди, навіть у три роки. Єдине я пам’ятаю, коли був у пелюшки закутаний, мені хотілося вирватися. Щось таке було. Я це пам’ятаю зараз. Таке відчуття, ніби ти дитина і став дорослим на якусь хвилинку, і мені тісно було. Хотілося вирватись. Чому мене спеленали? Не знаю, що це таке було. А потім ще післявоєнні роки. Багато мін було, багато снарядів було, багато гранат. Дорослі хлопці ходили і розкручували, бо хлопцям завжди було цікаво, що там всередині, як воно зроблено і як воно діє. А я тоді маленьким карапузом ходив за ними, мене відганяли: «Сховайся за горбочок», і так далі. І на моїх очах інколи зривалися ці гранати, так що дитинство було «щасливе і радісне».
Потім я підростав, і з 7 років – я у Львові, батько в Оперному театрі, і дітей завжди беруть, бо немає з ким залишити. Так це все продовжується й зараз. Мене садовили за куліси, чи де хор співав, теж там сидів і слухав все це. Я дивився оперні спектаклі, опери слухав, дивився балет, я так ріс і, як кажуть зіпсувався на ниві театру. Дуже любив перевдягатися на діву. Діви завжди вранці встають і не знають, що їм вдягнути. Можуть годинами стояти – і це не підходить, і це не підходить. Потім, як одягнуться, то як ті півники виглядають, і воно найгірше. Прийде у колектив, чи піде у школу. Благо в школі була якась форма, всі однаково вдягалися. І з цих пір співав різними голосами, десь у третьому класі я зображав Діда Мороза. Батько десь дістав мені бороду на такій гумці, яка відтягувалася. Тоді не було комп’ютерів, такої свободи, як зараз – роблю все, що хочу. Діти були перелякані, якийсь костюм Діда Мороза. Вони втікали від мене. Я відтягував бороду на гумці і говорив: «Та не бійся, це я, Богдан». Щось таке. Але тягнуло до артистичної братії. Батьки дуже не хотіли, бо батько в хорі, це було 110 карбованців на той час, мама не працювала. Був город, був сад. Була картопля, якось вижили.
Я мріяв в театр поїхати, в Київ, ніякого театрального учбового закладу у Львові не було, грошей на дорогу теж. Можна було хіба що вкрасти, але батьки вчили, щоб не красти. І у нас відкрилася театральна студія, у 1959 році, при театрі Марії Заньковецької. Я потрапив в цю студію. Це дворічна студія. Мене залишили, ну і все.
А на сьогоднішній день, актор українського театру, чи він має змогу будувати сім’ю, чи має він змогу завдяки талантові стати відомим за кордоном, досягти якогось більшого успіху? Яке зараз становище?
Ну, як вам це розказати. Є статус національних театрів, там більш-менш пристойна зарплатня, як і в нашому театрі, а у обласних театрах – це дуже важко. І тому всі театри намагалися здобути статус національного.
Чи пам’ятаєте Ви в історії часи, коли актори театру були фінансово забезпечені? Чи були в історії взагалі такі часи, в нашій державі, я маю на увазі?
Залежить, з якою міркою підходити. Театр Франка, оперний театр, як на той час – здавалося – тут отримували 400 карбованців, 350, ведучі актори. Тут завжди було радіо, завжди було телебачення, кіностудія Довженко. Це Київ, а у інших містах цього вже не було. В маленьких містах набагато складніше, а тут, як по тим міркам, 400 карбованців, ще якщо удвох працюють – 800 карбованців, добре на той час, не думаючи про лексуси і мерседеси, та їх і не було. Під театром стояли одна, дві машини, а зараз – студенти під’їжджають. Ніби то життя покращилось, але я думаю, що не для всіх. Знову для якоїсь верстви населення, а інтелігенція просто зубожіла. Дуже зубожіла. Тоді, наприклад, була Спілка Письменників, там писали про партію, про кон’юнктурні речі, їх завжди видавали, у них була свіжа копійка. Зараз інакший стан.
А які Ваші прогнози щодо української інтелігенції на сьогодення? За сучасної влади, як Ви думаєте, буде житися?
Людина завжди сподівається на краще, за будь-якої формації, завжди надія є якась. Був певний період, коли не показували спектаклів по телебаченню, завжди лише по радіо йшли вистави. Багато людей сиділи на кухні, вмикали «брехалівку» і слухали спектаклі. І виростали на цьому і закохувалися в театр. І для них приїхати сюди і побачити наживо спектакль, а потім ще сфотографуватися з акторами і так далі, це величезна духовна подія. Потім це все зникло. І от, як кажуть, прямо вчора сюди приїхав Єгор Бенкнедорф, який Перший канал опікує зараз, із пропозицією показувати театр. Вперше за стільки років. Виберемо, чи раз в тиждень, чи раз в місяць. Я думаю, це хороша ідея. І ми так і домовилися. Отак всі ходили, говорили, чому немає спектаклів, чому немає і так далі. І тільки говорили, а тут була конкретна пропозиція. Це дає надію якусь, правда? Мова й про популярність акторів, і так далі. Тому що кіно майже не знімається. І коли щось знімається на російські гроші, вони диктують свої умови, кажуть: «Головні ролі грають такі-то і такі-то». Ті, що залишаються, грають уже наші актори. І це дуже боляче, тому що через кіно, через фільми ми створюємо своїх зірок. У нас є зірки попси. Їх так багато, що вже ні слухати, ні дивитися не хочеться. Їх безголосі пісні. Коли покажуть з Америки «Греммі», виходять, і як співають, які голоси! Боже ж ти мій! У нас бізнес якийсь, інакше не можна зрозуміти. Чи вони платять за це, не знаю. Якби знав, я би сказав абсолютно точно, і дуже боляче, що наші актори середнього покоління, молодого покоління не пішли в світ. А кіно дає таку можливість, що інші держави бачать, в Європі показують, хтось з режисерів може зацікавитись і запросити, є якийсь, як кажуть, рух. Рух – це життя.
Вчора почали урізати зарплати на другий квартал. Робочим сцени, освітлювачам – технічним працівникам. У них невелика зарплата, але є якісь премії, накрутки і ще щось, більш-менш пристойно. І от почали скорочувати до 700 тисяч гривень менше на цілий квартал – «тимчасово». Я знаю, що таке тимчасово. Раз вижили тимчасово, то зможуть не тимчасово, а все життя так жити. А потім закладають бюджет і кажуть: «Вони ж вижили». Тому я пішов до Прем’єр-міністра, вчора, до Миколи Яновича Азарова. І все повернули назад.
Знаєте, 156 тисяч працівників культури, я маю на увазі і сільські клуби, якщо вони існують, і так далі – це ж капля в морі. Ще їм урізати? Можна ж з депутатів урізати, правда? Вони таки більше отримують. Працівник отримує 1700 гривень, і надбавки урізати – це якийсь нонсенс. Акторам прийдеться ставити декорації самим, а хто тоді приготує декорації? У нас є і столярний цех, і слюсарний цех, і кравецький цех. Цілий комбінат, велика фабрика, тут 456 чоловік працює. Це маленький заводик такий, фабрика. Я вдячний Прем’єр-міністру, що все-таки пішов назустріч.
Скажіть, Ви заговорили про театр, Ви в ньому так довго, що це вже можна вважати Вашою домівкою.
Так, я вже приріс до театру, а він до мене.
Ви вже певний симбіоз складаєте разом. Може Ви пам’ятаєте якісь історії, що варті того, щоб про них знали, що відбуваються всередині театру, цікаві чи романтичні?
Знаєте, тут по-різному буває. Я вже багато разів розповідав, я дружив з Михайлом Олександровичем Ульяновим, великим російським актором, він був художнім керівником театру Вахтангова, я завжди, коли в Москві, живу в Українському культурному центрі, й коли бував вільний від зйомок, заходив до нього. І одного разу зайшов, він з таким пієтетом говорив про український театр, що він бачив під час окупації, коли евакуювали театри у Сибір, Тобольськ, Саратов чи Омськ і так далі. Отже це в Омську було чи в Тобольську – я не знаю – Михайло Олександрович каже: «Мое первое впечатление – это украинский театр. Первый театр, который я видел – это был украинский театр. «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці…» Боже, я в таком восторге! Этот певучий язык, эта манера исполнения! Эти танцы, которые были на сцене! Я помню до сих пор каждую мизансцену, даже могу передать нюансы голосовые» – і тому подібне. Бо є різні люди, одні захоплюються мовою, а інші її ненавидять чомусь. Не знаю чому. І це для мене було дуже приємно! Я питаю його: «Ви художній керівник вже зі стажем, як Ви вирішуєте проблеми у театрі?» Він засміявся і каже: «Богдан, театр – это такая субстанция, где проблемы никогда не решаются. Вот сейчас ко мне придет народная актриса (я не буду називати її прізвище, він назвав), что она мне учудит – я не знаю».
Так що театр – дуже складний організм, тому що люди працюють на нервах, на емоціях. Вони оголені виходять на сцену. Чи вдалося сьогодні, чи добре ти грав, чи погано? Вони ранимі дуже. Всі. Я в тому числі. І це не так просто.
Ви займаєте керівну посаду. Як Ви себе почуваєте в ролі людини, до якої звертаються з якимось проблемами?
Проблема ролей. Це для актора найбільша проблема. Є частина таких, які, як то кажуть, кантуються. Готують виставу, один дивиться, що його немає і слава Богу, що немає. А другий чи друга – подивиться що немає – чому не зайняли? Чому це? Бо хочу працювати, хочу грати. Так що всі проблеми, як казав Михайло Олександрович, ніколи не вирішуються.
Питання з іншої історії. Ви ж погодитесь з тим, що коли ми питатимемо людей, всі назвуть Вас талановитою людиною? Що то за відчуття – бути людиною талановитою?
Є популярні, є талановиті. Є такі, а є просто хороші артисти.
І до якої категорії Ви себе відносите?
Я відношу себе до хороших артистів.
Ви не відчуваєте сили таланту, що в Вас є? Що воно є взагалі?
В людини найбільший гріх – це гординя. Гординя і зухвалість. Це найбільший гріх, тому що це не твоя заслуга, що ти став таким. Популярним, відомим і так далі, якщо вже говорити по-справжньому, не про попсу там і якісь інші речі. Це залежить від Господа Бога і від батьків. Вони тобі дали такий шанс, дали талант і ти не маєш права його ні пропити, ні знищити, ні бути гордим. Ти повинен цей хрест нести все життя. Все життя, як у Біблії написано. І це Чехов використовував колись у своїх роботах на релігійні теми. Я грав Архієрея у Артура Войтецького, «І нині прослався син людський». Там такі тексти потрясаючі. Я нищився. Це треба зрозуміти і відчути.
А що у Вашому житті було щепленням від зіркової хвороби, як Ви вважаєте?
А в мене її ніколи не було, тому що завжди був сумнів. Щоби створити якусь достойну мистецьку річ, треба сумніватися в собі. Ніби ти з нуля починаєш. Білий лист, як у поета. Він написав гарну поему, а тепер ще одну треба написати або просто вірш, а не виходить, і він мучиться. Треба завжди сумніватися. Це в Драча дуже гарний є опус. Людина звертається до Господа Бога і каже: «Господи, чому в тебе безперебійно працює вся система Сонячна? Смеркає, вечоріє, ніч, світає, день. Чому в тебе немає ні страйків, ні мітингів?» Господь відповідає: «Сину, я завжди сумнівався». Коли є сумнів, то є якийсь прогрес. Коли сумніву немає, ти думаєш, що ти схопив Господа Бога за бороду, і думаєш, що твій один вихід, один крок на сцену – це вже є велике мистецтво – й глибоко помиляєшся. Від гордині, від алкоголю пропадали найталановитіші люди. А твоя місія – ти мусиш не думати, що то твоя заслуга. Твоя заслуга є, але дуже маленька і часткова. Що ти зумів пронести цей сумнів, бо немає сумніву – немає прогресу. Чому роблять реформи? Бо сумніваються. Ось такий закон уже не підходить, треба його міняти, а як міняти, як зробити? Все – щоб був якийсь прогрес.
В Ваших творчих планах, про що Ви сказали два роки тому в одному з інтерв’ю, мрія зіграти роль без слів у театрі і кіно. Мабуть то не йдеться про роль із серії «кушать подано»?
Ні, можна зробити епізод «кушать подано». Колись Амвросій Максиміліанович Бучма, що починав у «Руській бесіді» у Львові, а потім тут корифей і потрясаючий актор був, перший його вихід, він мав подати вино. Піднос, бокал вина. Він виходив і йшов до якогось графа, щоб це поставити на стіл. Він собі зробив етюд, що він п’яний. Він йшов до нього три хвилини. Три хвилини на сцені – це як три години в житті. Цей актор, який грав графа, був незадоволений. Публіка аплодує, а в цього заздрість. У кожного є заздрість, але треба вміти її задушити. Задушити її і не займатися цими дурними справами, бо я вважаю, що найкраще – це є мистецтво. А мистецтво це річ підсвідома. Це не логіка. Ми можемо домовитись, що я вас люблю. За п’єсою я вас люблю, а ви мене ні, я вас добиваюся. Це логіка. А як це зробити? Як? От тоді пускається все під кору, в підсвідомість, і починається імпровізація. Якщо ти зумієш зафіксувати цю імпровізацію, то ти – щасливий чоловік, бо тобі це вдалося зробити.
То чи наблизилися Ви до здійснення своєї мрії?
Ні, ще не наблизився, бо треба знайти п’єсу. Є одна п’єса польського драматурга Славоміра Мрожека (Sławomir Mrożek) «Горбун», це мені мама підказала, вже покійна, Царство їй небесне. Вона таким критиком була! Ні одну роль, яку я зіграв, вона не сприймала так, як батько. Батько ходив, гордився: «Марія, що ти до мого сина пристаєш?» А мама критикувала. Весь час. І каже мені навіть: «Ти що, будеш грати Тараса Бульбу? Не грай, Богдан, нащо? Це, – каже, – Гоголь такий складний письменник, таке там понакручував. І ляхи там, і все інше. Потім тебе у Польщу не пустять, у Варшаву не пустять. Не треба. Ти вже в такому віці, що можеш все спостерігати, обсервувати, – мама казала. – Знаєш, ось так сидіти собі і обсервувати». Це мене наштовхнуло на думку таку, зіграти роль чи в кіно, чи в театрі – без слів. Ну, в кіно, можливо, якщо хороша роль. Без слів, мімікою, обличчям, вухом, носом, волоссям, головою, очима, бровами, губами, і так далі. Розумієте, це можна дуже здорово зробити.
То Вам ще не трапився той сценарій?
Сценарію такого немає. Хтось навіть написав п’єсу, але має бути гарна драматургія. Щоб там був внутрішній конфлікт, бо як я не мав у ролі внутрішнього конфлікту, всередині, із собою, воно не цікаво, ти як дерево, як лампа, як стіл, як телевізор, як якесь крісло. А якщо є внутрішній конфлікт, то тоді вже не треба шукати. Тому я відмовляюсь від ролей у кіно, де немає цього внутрішнього конфлікту, а як є конфлікт, то це вже цікаво. І глядачеві цікаво. Глядач проектує на себе. Каже: «Холера, звідки він знає, що він про мене грає? Але це точно я. Це я, це моє життя». Якщо ти його затягнеш, бо це штука така у XXI столітті – його затягнути, щоб він співпереживав, плакав, сміявся разом із тобою. А є інший глядач, якого ніколи не затягнеш, з’явились такі. Але, як вже сталося у нашому театрі – люди почали ходити у театр. Тут навіть черги у касі бувають.
І дуже помолодів зал, Ви помітили?
У мене була така мета, я нікому не говорив, щоби молодь якось з Хрещатика сюди почала приходити. Ми зробили, наприклад, «Наталку Полтавку», відому, таку закостенілу, консервативну, це опера, всі у ній знають і сюжет і так далі. Я запросив із Москви Сашу Анурова, а його батьки працювали в Лесі Українки. Ануров і Придаєвич, він тут виріс. Я десь з ним зустрівся і він каже: «Мене так мучить ця «Наталка Полтавка», щось я би там зробив трохи інакше». Ми запросили Олега Скрипку на роль Виборного. Він зробив нове аранжування Лисенка. Трішечки. Не надто сильно, бо це все-таки Лисенко, композитора треба поважати. Ми зробили трішечки, і вийшла така вистава, що вся молодь пішла. І так сидиш в залі на балконі і дивишся. Правда, вони грають мобільними… спочатку. Так, зверху видно все: там вогник, там вогник. Але молодь пішла. Ми їх якось зуміли зацікавити, вдалося нам.
В нашому проекті «Публічних лекцій» був гість Микола Тренін, і він висловив таку думку, що держава – то декілька людей, які її представляють, насправді. І наше ставлення до держави формується через наше ставлення до цих персон. І ми почали запитувати росіян, чи людей із інших держав, кого встигли знайти за короткий час, бо Тренін недавно читав лекцію, хто на їх думку є Україна. І всі знають Вас, Богдан Сильвестрович, всі Вас називають.
Невже? Невже вже?
Так, і я хочу запитати, чи відчуваєте Ви відповідальність за те, що Ви українець і представляєте свою державу?
Знаєте, я так глибоко не задумуюсь над тим. Бо, як сороконіжка задумається, з якої ноги ступити, то вона тоді не піде взагалі. Я про це не думаю, але воно само собою з’являється. Наприклад, мені приємно, коли я знімаюсь у Польщі, мені кажуть – ти наш, польський актор. Я кажу: «Ні, я український актор, який знімається у Польщі». В Росії кажуть: «Богдан, ну ты же свой, ну ты же наш». Я кажу: «Ні, я український актор, яки знімається на Мосфільмі, на Ленфільмі і так далі». Відповідальність є. Бо, коли я знімався в «Вогнем і мечем», грав Богдана Хмельницького, який зруйнував Річ Посполиту, я почав читати історичні матеріали про цей період – і українські, і польські, і російські. Я був, так би мовити, підготовлений. Коли польське телебачення приїхало на зйомки і питається: «Чого пан згодився грати такого здрайця (zdrajca), зрадника Богдана Хмельницького?» То у вас він зрадник, а у нас він національний герой. Один актор з Білорусії мені говорив: «Що ж ти грав Мазепу? Я тобі цього не пробачу!» «То ж ворог для вас, – кажу, – ви зі своєї дзвіниці говорите про це, а я зі своєї. Для нас він національний герой». Так що, якщо ти не підготовлений і якихось речей не знаєш, якісь історичні факти і тому подібне, тебе завжди заженуть в кут і ти залишишся шантрапою.
Давайте змінимо трохи ракурс питання. Я, як українка, можу пишатися тим, що Богдан Ступка – українець, можу казати приятелям: «Богдан Ступка – наш», а чи були у Вас такі ситуації, коли Ви пишалися своєю державою?
А я завжди пишаюсь.
Не тому, що то Батьківщина, а через якісь події, людей.
Як вам сказати. Це мене так батьки виховали, особливо мама. Мама мені підсовувала різні книжки. То таке заборонене було, Богдан Сильвестрович Лепкі, письменник, який ніколи не жив за радянських часів, він жив у Кракові. Він написав трилогію «Мазепа». І я приходив додому зі школи, а вчили, що він зрадник, і лежить «Мотря» просто так, залишила. Це потім я зрозумів, що не давала мені: «Ось на, вивчи, оце історія України – вивчи». Цього не було, просто залишала книжку. Я приходив, мені цікаво було, мені завжди цікаво було те, чого я не знаю. І завжди цікаві люди, які розумніші за тебе. І мудріші. Наприклад, такий польський режисер Кшиштоф Зануссі (Krzysztof Zanussi). Це така глиба, така філософія. Він їздив по всьому світу, він альтруїст. У них з дружиною немає дітей. Він має квартиру у Варшаві і невеличкий маєток, як зараз у нас кажуть, дачу, але це так – скромно. І він збирає людей з усього світу. Я знаю, десь до шестисот чоловік прожило в нього у цьому маєтку. Він навіть запросив моїх студентів позаминулого року. 25 осіб, плюс два педагоги, це поїхало 27 чи 28 чоловік, вони жили у нього в маєтку, його дружина стояла щодня «у вечной плиты». Вона їх годувала, він їх водив по різним театрам. Бо він тут мав майстер-класи, я його запросив, і він каже: «Приїжджайте!» Я кажу: «Ловлю вас на слові!», і поїхали діти, були дуже, дуже задоволені. Потім поїхали минулого року в Москву, в школу-студію МХАТ, показали там «Чайку» Чехова. Як кажуть, в лігво чеховське приїхали, зіграли українською мовою. Фантастично приймали. Фантастично. І мої друзі говорили: «Я все понимаю. И так все понятно». І вони зустрілися з акторами, з Табаковим, Хабенським, Смілянським – директором школи-студії МХАТ. Я вважаю, що це дуже корисно для студентів. Ще думаю в Німеччину їх завезти. В Штутгарт. Сам себе показати і подивитися, чим вони мелють – язиком чи жорнами.
Зараз дуже популярно запитувати про прогнози, оскільки політичні мені не надто цікаві, більше – культурні, які молоді імена, серед акторів українських, на Ваш погляд, через 10-15 років стануть іменами представників України? Може, серед Ваших студентів, може деінде?
Ви знаєте, я мало бачу. Це місце, це крісло – зайдеш о десятій ранку, так об одинадцятій вечора вийдеш. Тут стільки питань. Студентів своїх бачу. Наприклад, у мене студент один, він прийшов, коли йому було 28 років. Закінчив Кембридж, юрист-економіст. І прийшов. Я кажу, ну що, ви закінчите, вам буде 32, 33 роки, пізно. «Я хочу спробувати». І коли ми почали робити етюди, всяких звіряток зображати, гавкати, нявкати, мекати – він це все робив. Дивлюся – толк буде. Сак Юра. 32 роки, це не 22, але дуже цікавий. Чи буде в нього перспектива? Думаю, що буде. Це одинокий бігун на довгі дистанції. У Джона Апдайка була така книжка. Якщо він витримає цей марафон, бо по-різному буває. Як у Драча крила. То сам собі обрубає крила, то йому другі обрубають.
Крилами обгородився,
а ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була не безкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
Кому – нові ворота,
Кому – тону підлоти,
Кому – сонце в кишеню,
кому – дулю дешеву,
Щоб тебе доля побила,
а Кирилові – не пощастить же
отак чоловікові! – крила.
Так що це від них все залежить, є молоді дуже талановиті, у нас молодь взагалі дуже цікава. Я ніколи не думав, що вони такі трудоголіки. Вони, як заходять в театр, то працюють з ранку до ночі, і коли кажуть, що молодь сяка-така, то є інша сторона медалі. Сподіваюсь, якщо будуть знімати кіно, що будуть наші актори. Бо наше покоління – це Миколайчук, це Брондуков, Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк, багато, багато інших, і вони проявилися тому, що знімались в кіно. Яке воно було, чи нижче рівня, чи середнє, чи геніальне, але ми мали своїх кіноакторів в ті часи. Здавалося б, тепер має бути ще більше. А воно вийшло навпаки. Тому що в Росії з’явився Миронов, прекрасний актор, ну і багато молодих, вони вже, як кажуть, з оперенням, у них є статус-кво. У нас знімаються і Бенюк, і Богданович, і Остап Ступка, але немає такого прориву. Не треба багато, Бог трійцю любить, нехай би троє з’явилося. На жаль немає, але ще не вечір.
Ви сподіваєтесь на краще?
Contra spem spero. Сподіваюсь і вірю. Я їх дуже люблю, я люблю акторів, дуже люблю. Розумію кожного. Бо, як казала моя бабуся, небіжка: «Кожен має свої мухи в носі». Я на ці мухи в носі не звертаю уваги, бо в мене теж є свої мухи в носі. Мені головне, який ти на сцені. Ти талановитий – мені це найголовніше. А решта… Не можна людину сприймати за одним вчинком, воно ще молоде, дурне, тому зробило поганий вчинок, а головне – талант. Не будеш свої мухи показувати на сцені, вони десь там, за кулісами, серед нашої братви, як то кажуть, залишаться. Тому я думаю, що є перспектива у театрі. З кіно – інша справа. Зараз підписано новий закон про кіно. Це не панацея, звичайно, але це якийсь крок уперед, бо поляки так зробили: вони з кожного сеансу, що йде по всій Польщі, беруть один відсоток для Інституту Кінематографії, там немає Спілки Кінематографістів, а інститут, і вони мають такі кошти, що можуть дати вам на фільм, щоб ви зняли повнометражний художній фільм. У нас тепер теж – з кожного квитка якийсь відсоток, але в результаті це те ж саме, що й з сеансу, якщо не покрадуть гроші, то буде краще.
А є і така можливість?
Можливість красти – просто чудо якесь. Треба бути дуже талановитою людиною, щоб не вкрасти. Як казав Сократ: «Якщо ви такий чесний, чому ви такий багатий?»
І останнє запитання. Ваші діти продовжують Ваш шлях, і от саме для них якою Ви бачите нашу державу в ті часи, коли нас з Вами вже не буде?
Знаєте, як казав один письменник, забув його прізвище: така Україна, щоб ти вийшов на Хрещатик, і підійшла б жінка легкої поведінки і українською мовою запросила тебе.
